Виховна робота

В серці кожного...

Війна. Її жахливий погляд

У серці кожного застиг,

За кроком крок вони йшли поряд,

Мільйони воїнів простих.

Смерть їх ніколи не лякала,

Долали воду і вогонь,

Та зброї з рук не випускали,

З великих і міцних долонь.

Не сотні полягли – мільйони

В степах, серед широких трав.

Життю не сипали прокльони

Про батьківщину кожен дбав.

Так мало вижило, на жаль,

Та й ті вже вік свій доживають,

Нездійснених своїх бажань,

Велику кількість залишають.

Ми вдячні їм за їх хоробрість,

За їх відвагу і могуть.

За кришталево чисту совість

Нам їх ніколи не забуть.

І. Карапута.

       

Інакше складалася доля Гомоляка Дмитра Григоровича, 1923 року народження, що проживав по вулиці Ніжиноозерська, 67. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, працював на засолзаводі машиністом. З початком війни почав працювати, бо мав «бронь». У 1943 році після звільнення міста, призвали в армію. У той час військкомат знаходився на Фрунзівці, куди й привела свого сина Олена Петрівна. Новобранців було багато. Всіх вишикували й повели на Дівицю (нині червоні партизани), де формувалися запасні полки. Звідти маршем на Носівку. Переночували, а на ранок під’їхало 70 машин, на які погрузилося 900 чоловік. В Острі їх вже чекали офіцери. Саме під місточком Остер, у лісі, який шумів кремезними дубами, новобранців розподілили у різні частини.

Дмитра Григоровича направили у 60-ту армію 280-ту дивізію. Разом з ним було багато ніжинців, але не всі дожили до переможного дня. У цей час розпочався наступ на Київ. Армія вела бої з півночі, бої були тяжкі, багато захисників загинуло.

Дмитро Григорович отримав кулемета і був, як називали, номер 1. Винахідливість і кмітливість допомагали йому у скрутних ситуаціях. Допомагали вони й на фронтових дорогах молодому кулеметнику. Кулемет боїться піску, коли випадає гільза, пил підіймається  вгору і забруднює зброю. Що робити? Пішов у село і знайшов стару клейонку, став підстилати під низ.  Свого кулемета не кидав ніколи, навіть у скрутні хвилини. Одного разу довелося виходити з оточення. Нелегко було дістатися до своєї частини. Були хвилини, коли все здавалося все, кінець. Але свого бойового друга не кидав.

Після звільнення Києва, армія вела наступ на Коростень. Біля Коростеня вого чинив опір. Йшли через ліс. Командир попередив, щоб були уважні. Вийшли з лісу – дорога, а по ній ідуть німці.  Не розгубився солдат, цілий диск розрядив. Німці тікали. У цих боях загинуло багато солдатів. Дивізію розформували. Дмитро Григорович потрапляє у кавалерійський корпус, в ескадрон. Знову поруч кулемети.

Далі були бої під Луцьком. 4-й ескадрон отримав завдання утримувати ворога на трасі Луцьк-Рівне. Дві доби утримували кавалеристи наступ німецької частин и, поки не прийшла допомога – танкова частина. Особливості місцевості допомогли в цьому: верби, які не давали стріляти з великої відстані, і болотиста трясовина не підпускала ворожі танки близько. Виконавши завдання, ескадрон повернувся в розпорядження своєї дивізії. Короткий відпочинок і знову команда6 забезпечити переправу через річку Стир. Був кінець зими. Лід місцями тріщав. Товариші обв’язали Дмитра Григоровича вояжами, і він потихеньку пішов. Лід витримав. Потім переправилися інші. Ескадрон захопив плацдарм. Згодом переправилася вся дивізія.

Але спостерігати було ніколи. Тільки вперед. Велися жорстокі бої. Велику силу мав ворог. Полягло багато наших людей. І з дивізії не залишилося майже нікого. Був поранений і Дмитро Григорович. Втратив свідомість. Коли опритомнів, біля нього були німці. На диво не пристрелили, забрали із собою і надали медичну допомогу. Так потрапив у полон. Мати отримала похоронку, що її син загинув, виконуючи обов’язок і похований у селі Топульня Жашанського району Луцької області.  Сьогодні в цьому селі стоїть обеліск і на мармуровій плиті викарбовано прізвище  Гомоляка Дмитра Григоровича, оплакуючи сина, мати попросила відслужити похорон у церкві.

А син її був живий, тільки потрапив у концтабір. Спочатку у місто Гамерштейн у Німеччині, а потім у Норвегії, де застала його звістка про перемогу. Звільнила полонених, а разом з ними і Дмитра Григоровича армія союзників – англійці. Відразу ж було сформовано полк і переправлено на батьківщину.

Після війни два роки працював на Уралі у містечку Орськ, де допомагав відбудовувати нафтопереробний завод. І тільки у1947 році повернувся у рідне місто.

Важко згадувати ветерану ті далекі страшні роки. Кожен день гинули бойові друзі, кожну хвилину чатувала смерть.  Не раз пролітала куля і біля Дмитра Григоровича: то вухо в шапці вирвала, то шинель на спині розірвала, коли міняли позицію. Було й таке, що з котелками посилали на кухню, а в цей час розривався снаряд, де міг бути молодий солдат. Дмитро Григорович згадує: «Страху не було. Молодий був, неодружений, мабуть, не усвідомлював до кінця і не вірив, що можна ось так молодим померти.»

Дмитро Григорович вважав себе щасливою людиною: пережив війну, мав дружину, дочку, сина, дорослих онуків і маленьку правнучку. Допомагав їм чим міг. І вони відповідали любов’ю та повагою.

На жаль, нині Дмитро Григорович покійний, залишив цей світ 21 січня 2005 року.